Оригінал статті у PDF

Запозичена думка, як і запозичені гроші, лише демонструє бідність того, хто позичає.

Тема академічного шахрайства у вищій школі України вийшла з тіні в останні  рік-два. Ухвалено Закон «Про вищу освіту» (в якому є чітке визначення плагіату і механізми боротьби з ним), у багатьох вишах впроваджується курс академічного письма, чимало плагіатників уже втратили нечесно здобутий науковий ступінь. На думку експертів, таке наукове «очищення» – процес не швидкий, але абсолютно невідворотний. Чи спрацьовують норми закону щодо плагіату? Чи вдається університетам і науковим інститутам змінювати ситуацію із «запозиченнями» у дипломних і кандидатських роботах? Чи є «каральні дії» держави за плагіат запорукою підвищення культури академічної доброчесності?

Днями у Міністерстві юстиції України фахівці МОН, Мін’юсту, представники вищих навчальних закладів і громадськості зібралися, щоб дати відповідь на ці питання.

 

На програму сподівайся…

Директор департаменту атестації кадрів вищої кваліфікації та ліцензування МОН Андрій Шевцов переконаний: увага академічної спільноти, громадських організацій, академій і університетів до фактів плагіату – хороший знак. Це говорить про те, що суспільство рухається у правильному напрямку.

Андрій Гаррієвич виокремив три аспекти проблеми. На його думку, потрібно закінчити роботу з побудови репозитарію академічних текстів, організувати систему електронного порівняння текстів і знаходження запозичень, удосконалити правове поле щодо визначення плагіату.

– Бувають випадки, коли програма знаходить запозичення, але не помічає посилання на першоджерело, – розповів Андрій Шевцов. – Тому кожен висновок технічної програми чи системи, яка знаходить текстове запозичення, має бути перевірений чи підтверджений людиною.

 

Замість лаяти владу – спробуй зробити сам

– Нарікати на владу можна скільки завгодно, але насправді все в наших руках, – переконаний директор Докторської школи Києво-Могилянської академії Михайло Винницький.

Він нагадав присутнім, що ніхто не забороняє самому університету врегулювати питання плагіату. Зокрема, у Законі «Про вищу освіту» є вимога до ВНЗ сформувати внутрішню систему забезпечення якості вищої освіти у виші. – Університет може, наприклад, ухвалити положення про запобігання плагіату, – каже науковець. – Але поки що такі положення мають лише два виші – НаУКМА й Український католицький університет. Наш документ можна знайти у відкритому доступі, будемо раді, якщо ним скористаються й інші виші.

Фахівець нагадав, що реформа вищої освіти полягає у тому, що академічна спільнота отримує автономію, а, отже, і відповідальність. У законі закладено норму, що вчені ступені мають присвоювати спецради, сформовані Національним агентством забезпечення якості вищої освіти. І, на думку Андрія Шевцова, найактуальніші питання нині – як підготувати спецради до цієї роботи.

Радикальні заяви (що науки у країні немає, майже всі дисертації сплагійовані й, навпаки, – заклики захищати дослідників від нападок), на думку Михайла Винницького, лише шкодять українській науці. Вони ведуть до того, що на академічну спільноту звичайні люди починають дивитися з недовірою і приходять до висновку, що дітей краще направляти навчатися за кордон.

Науковець вважає, що при побудові нової системи протидії плагіату варто скористатися успішними прикладами українських реформ. Успіх Національної поліції, наприклад, ґрунтується на переатестації. Тому Михайло Винницький пропонує освітянам знайти правовий механізм переатестації людей, які вже мають за собою «гріх плагіату». В Законі «Про вищу освіту» механізм атестації передбачений щодо людей, які будуть отримувати наукові ступені в майбутньому.

Також дуже важливо, аби студенти самі дотримувалися норм академічної доброчесності й вимагали цього від друзів.

– Навіть у нашій академії я знаходжу мінімум одного студента на своєму курсі, який списує, – зізнається Михайло Іванович. – Роблю це так: ввожу їхні роботи в Google і дивлюся, чи є запозичення. Якщо є, то, згідно з положенням, маю ставити таким студентам «нуль», повідомляти кафедру й органи студентського самоврядування. Наші студенти мають свій «антиплагіатний суд», який перевіряє факти. Тобто така форма організації передає відповідальність за плагіат студентам. І це дуже добре. Публічний осуд – сильніша форма боротьби з плагіатом, ніж будь-які програми, каральні органи і суди.

Тому, на думку науковця, дуже важливо придумати – як ввести практику осуду плагіату на рівні кожного навчального закладу. (Це не менш важливо, ніж створення репозитарію і розробка систем порівняння текстів).

– Кадрове очищення не повинно відбуватися руками держави, – переконаний Михайло Винницький. – Це треба робити на рівні академічної громади навчального закладу. Якщо кадрове очищення буде зроблено з ініціативи держави – це сприйметься як авторитаризм і втручання в академічну автономію.

Звісно, і держава має зробити свій внесок у боротьбу з плагіатом. Це – формування культури прозорості, доброчесності на рівні ВНЗ. У багатьох академічних спільнотах, на жаль, не знають, як це зробити. Тому роль держави – допомогти створити механізми, які в майбутньому потребуватимуть значно меншого втручання, ніж сьогодні.

Перестановка слів – не плагіат?

Утім, інколи викладачам НаУКМА доводиться «воювати» із плагіатчиками навіть у суді. Президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Андрій Мелешевич розповідає: поки що обійти українське законодавство, на жаль, не складно.

Про недосконалість законів свідчить історія, яка в НаУКМа вже стала хрестоматійною. Два роки тому державна екзаменаційна комісія проаналізувала дипломну роботу випускниці і знайшла кричущі випадки плагіату. Студентка отримала оцінку «нуль». Мати дівчини розлютилася і подала до суду. Подільський районний суд визнав наявність плагіату, але після апеляції експерт Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності зробив дуже несподівані висновки. Зокрема, що правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи. У зв’язку з тим, що авторське право охороняє форму твору, а не його зміст, для виявлення випадків порушення авторських прав шляхом запозичення вирішальне значення мають буквальні збіги. Тому запозичення наукових ідей без запозичення форми, в якій вони втілені, з точки зору авторського права не розглядається як плагіат. Іншими словами, якщо запозичити текст, але поміняти місцями слова, це плагіатом не буде.

Тому Андрій Мелешевич переконаний: потрібно вдосконалювати українське законодавство і перекривати усі «лазівки» для безкарності запозичень.

 

Борітеся – поборете

Утім, приклади успішної боротьби з плагіатом також є. Проректор з наукової роботи Українського католицького університету, професор Ігор Скочиляс розповів присутнім саме таку історію.

…Якось професор УКУ, відомий фахівець з наполеоністики Вадим Ададуров набрав у Google два слова «Наполеон» і «Україна». З’явився текст, що в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди викладач захистив дисертацію про внесок українського народу в перемогу у Вітчизняній війні 1812 року. Професор зацікавився (це ж його тема!) і зрештою знайшов дисертацію, яка значною мірою була у нього ж і списана.

Розглядати справу в суді не довелося, хоча УКУ був до цього готовий. Після багатьох закликів дотримуватися чесності, справедливості й академічної культури та мовчанки у відповідь університет замовив судову експертизу в Науково-дослідному центрі судової експертизи з питань інтелектуальної власності. Експерти центру (за тим самим законодавством, до речі. – Авт.) встановили факт «часткового відтворення» монографії.

– На жаль, у законодавстві поки що немає такого поняття, як «плагіат», – зазначає Ігор Скочиляс. – Є лише сором’язливе – «часткове відтворення». Але цього було достатньо. Ректор педагогічного університету запевнив, що вони проведуть «публічне харакірі» плагіатникові, покарають голову експертної ради і винесуть догану науковому керівнику й опонентам. 1 липня цього року на сайті МОН з’явився наказ, що із цього викладача знято науковий ступінь кандидата історичних наук.

Висновок проректора такий: у більшості ВНЗ є великі проблеми з академічною доброчесністю, і для того, щоб середовище почало «виштовхувати» недобросовісних науковців, потрібно пройти довгий шлях. Але починати потрібно «тут і зараз» і використовувати для цього всі ресурси.

Ігор Скочиляс переконаний: якщо діяти лише силовими методами держави, результату не буде. Починати варто із запровадження практик доброчесності у кожному університеті чи науковому інституті: з положень про запобігання плагіату, процедур, які створюють академічну культуру. Ці нові моделі уже з’являються в окремих вишах і доводять, що культуру академічної доброчесності можна будувати попри все.

 

Спростити вечір, ускладнити життя

Не зводити дискусію про академічну доброчесність (як у суспільстві, так і під час круглого столу) лише до плагіату закликала віце-президент із публічного адміністрування Київської школи економіки Інна Совсун. На її думку, проблема плагіату виникла з різних причин: знижувалися стандарти, не було гідної оплати праці, чітких вимог тощо. Нині ситуація з академічною доброчесністю – складна і потребує серйозних рішень.

– Запозичена думка, як і запозичені гроші, лише демонструє бідність того, хто позичає, – переконана Інна Совсун. – Інтелектуальна, моральна і фінансова бідність – це те, що створює інституційні умови для виникнення плагіату.

Вона розповіла, що під час міжнародних зустрічей у фахівців МОН часто запитують: що у країні роблять для викорінення інтелектуальних крадіжок. На жаль, нечесність деяких «дослідників» шкодить науковій репутації усієї країни.

Значення репозитарію академічних текстів, який нині створює МОН, на думку Інни Совсун, – величезне. Знайти факти запозичень, звісно, можна і через Google, але це не так зручно, та й не всі роботи є в інтернеті. Нині в міністерстві працює робоча група, яка розробляє положення про Національний репозитарій. Фахівці переконані, що у найближчому майбутньому система пошуку «запозичень» запрацює.

Але все-таки, на думку Інни Романівни, абсолютизувати технічні механізми і програми не варто. Технічні засоби – лише інструмент пошуку, вони не допоможуть миттєво вирішити проблему. Аби принципи доброчесності стали невід’ємною частиною життя, треба не просто карати за порушення, а передусім навчати писати правильно. Проблему плагіату необхідно вирішувати шляхом побудови іншої культури в академічному середовищі. Студентам варто пояснювати, що якщо вони спишуть роботу, то спростять собі життя на один вечір, але при цьому недоотримають знання і погіршать майбутні перспективи.

– Без академічної культури це буде боротьба «проти» чогось чи когось, а має бути «за» щось (наприклад, за новий рівень знань чи досліджень), – переконана Інна Совсун. Хоча покарання за крадіжку також має бути невідворотним. Для цього потрібно і вдосконалювати нормативну базу і, знову-таки, виховувати академічне середовище. – Якщо скопіювати два абзаци одного автора, потім ще два іншого, то – формально – це може й не бути юридичним порушенням, – додає науковець. – Але академічним порушенням це точно буде.

 

Наукові ступені – лише науковцям

Проректор з науково-педагогічної роботи КНУ імені Тараса Шевченка Володимир Бугров також пропонує не зводити суспільну дискусію про академічну доброчесність лише до плагіату. Потрібно унеможливлювати і підказки на екзаменах, і списування. За соціологічним опитуванням університету на запитання «чи схвалюєте списування та підказку на іспиті, як оцінюєте прохання студента підвищити оцінку» 80 відсотків опитаних відповіли: а що тут такого? Проректор переконаний: побороти плагіат лише технічними способами неможливо. Перемогти це явище можна лише за допомогою моральних важелів і, частково, – юридичних.

Він розповів, що, коли читає біографії багатьох депутатів, суддів, прокурорів, то дуже дивується. Багато з них без відриву від основної роботи примудрилися захистити кандидатські й докторські роботи, здобути наукові ступені. – Якщо вони так наполегливо працюють у науці, то, може, недопрацьовують на роботі? – розмірковує Володимир Бугров. – За що ж тоді ми платимо їм зарплати? Думаю, давно час зняти наукові звання та ступені з усіх, окрім викладачів вищих навчальних закладів та тих, у чиїх службових обов’язках передбачені відповідні кваліфікаційні вимоги до посади.

Чимало проблем озвучила й активіст антиплагіатної ініціативи «Дисергейт» Ірина Єгорченко. На її думку, зокрема, треба змінювати вимоги до викладачів щодо друкування шістьох оригінальних наукових статей на рік. Зробити таку кількість досліджень дуже складно, а отже, вимога підштовхує науковців до плагіату і самоплагіату.

Утім, більшість експертів переконані: головне – не боротьба з окремими проявами «запозичень». Найважливіше – створити атмосферу, яка б їх не сприймала. Коли зникне толерантність до плагіату, тоді будуть справжні результати.

 

У скляному будинку не кидають каміння

Утверджуючи академічну доброчесність, важливо також «не винаходити велосипед». У світі є хороший досвід і запобігання плагіату, і покарання за нього. Кожен першокурсник в Європі знає: роботи зберігатимуться в архівах десятки років, і рано чи пізно плагіат виявлять. Буде дуже соромно! Через шахрайство у наукових роботах у Європі пішли зі своїх посад десятки високопосадовців, зокрема, міністр освіти Німеччини.

Директор Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції Владислав Федоренко розповів колегам і про власний досвід викладання в університеті Яна Кохановського.

– Система виявлення плагіату там дуже проста, – розповідає Владислав Леонідович. – Є електронна база, професор натискає клавішу «пошук» і, образно кажучи, п’є каву. За кілька хвилин машина пропонує результат. Якщо у роботах 30 відсотків збігаються – це однозначно плагіат.

На думку Владислава Федоренка, краще упереджувати плагіат, ніж потім з ним боротися. Він пропонує, зокрема, проводити експертизу наукової роботи до того, як спеціалізована рада візьме її на розгляд.

Щодо майбутнього академічної доброчесності вчений налаштований оптимістично. Він переконаний: дуже скоро плагіату не знайдеться місця в системі освіти і науки. Адже стартувала судова реформа, буде створено суд інтелектуальної власності. У минулому залишиться і кругова порука, за якої вчена рада не ризикує визнати плагіат у роботі колег, щоб ті, у свою чергу, не підтвердили її помилки. Як і вислів «у скляному будинку не кидають каміння», що символізує безкарність любителів запозичень.

 

Світлана ГАЛАТА,

«Освіта України», №40, 10 жовтня 2016 року