У статті “Про університетський менеджмент” автор Юрій Федорченко описує основні риси українського ВНЗ-адміністратора, серед яких негативних, на жаль, видається значно більше. Попри те, що нова генерація менеджерів-реформаторів уже розпочала зміни у культурі управління університетом, значна кількість управлінців досі слідують постсовєтським традиціям.

“Можна скільки завгодно довго дорікати ректорам українських університетів за ту ситуацію, що склалася як у сфері вищої освіти взагалі, так і в окремих університетах зокрема. Однак варто визнати, що теперішня ситуація не створена ректорами, останні швидше до неї пристосувалися та навчилися її використовувати, як правило, на свою користь.

За останні два десятиліття в Україні сформувався особливий тип ректорів, які пройшли своєрідний природній відбір в умовах українських академічних чи, краще сказати, псевдоакадемічних реалій. Звісно, як завжди трапляються і виключення, і такі виключення іноді радують, а іноді відверто шокують.

Якщо ж говорити про переважний тип українських ректорів, то його можна описати наступними характеристиками.

По-перше, переважна більшість українських ректорів має схильність до конформізму та сервілізму. Ректорські зібрання готові протягом відносно короткого часу публічно підтримати будь-які плани будь-якої влади щодо реформування сфери вищої освіти, навіть якщо такі плани суперечать один одному. Гасло «тихіше їдеш – далі будеш» по душі українським ректорам. Така позиція ректорів сприяє їх кар’єрі, однак шкодить справі.

По-друге, ректорський корпус характеризується закритістю та не публічністю. Ректор у публічному просторі, скажімо, в соціальній мережі в ролі активного дописувача та учасника публічних дискусій є швидше виключенням, ніж типовим явищем. Українські ректори люблять вживати один вираз: в чужий монастир не ходять зі своїм статутом. Цей вираз розуміється керівниками вищих навчальних закладів наступним чином: не втручайтеся в наші справи. Відмова українських університетів виконувати вимоги щодо забезпечення доступу до публічної інформації є прямим продовженням не публічності пересічного українського ректора.

По-третє, керівники українських університетів мають схильність до нехтування питанням забезпечення якості освіти. Часто за зовнішнім блиском приміщень та фасадів приховується нехтування забезпеченням елементарних умов навчального процесу. Саме цим можна пояснити доволі байдуже ставлення зі сторони переважної більшості ректорів до питання розблокування діяльності Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти. Воно, насправді, їм так само непотрібне, як їм непотрібна система забезпечення якості вищої освіти взагалі.

По-четверте, українські ректори мають схильність розглядати професорсько-викладацький склад як підлеглих, власну челядь та невдах, що виявилася неспроможними свого часу зробити справжню кар’єру в університеті, яка, звісно, усвідомлюється ректорами саме як адміністративна робота. Академічними досягненнями професорсько-викладацького складу українські ректори переймаються мало. Часто це питання може лише дратувати шановних ректорів, бо в умовах псевдоакадемічного життя українських університетів академічні здобутки не мають жодного відношення до головного, з точки зору пересічного українського ректора, питання, а саме розподілу грошей.

На ці типові характеристики, що притаманні переважній більшості українських ректорів потрібно дивитися в контексті нового (чинного) Закону «Про вищу освіту» та особливостей його імплементації, яку після ухвалення Закону забезпечував пан міністр-ректор. Фактично, новий Закон надав не нові можливості для забезпечення реалізації автономних прав університетів, а лише нові можливості для процвітання свавілля в українських університетах. Об’єктами такого свавілля стають у першу чергу викладачі та співробітники університетів, і вже потім студенти.

В українських університетах сформувалася певна ієрархічна система, в якій викладач університету не відіграє значної ролі. Часто університетські викладачі зведені до обслужувального персоналу. За своїм статусом в українському університеті університетський бухгалтер стоїть значно вище від професора. Власне, в цьому можна пересвідчитися, порівнявши заробітні плати. Подекуди складається враження, що професори та доценти просто мають не заважати «працювати» ректору та його оточенню.

Сьогодні ми маємо поганих чи більш менш успішних менеджерів на чолі вищих навчальних закладів, однак не маємо ректорів, для яких головним завданням у їх діяльності було б дотримання у вищому навчальному закладі на всіх його ланках норм статуту та забезпечення умов для стратегічного розвитку вищого навчального закладу. Такий розвиток не є можливим в умовах, коли вся система управління вищим навчальним закладом вибудувана так, що вона передбачає, що всі працівники вищого навчального закладу служать керівнику, а не навпаки керівник служить науково-педагогічному складу вищого навчального закладу. Провалля, яке лежить між керівництвом вищого навчального закладу та його викладацьким складом, є приголомшливим. Часто навіть за умов, що окремі українські ректори обіймають свої посади по кілька десятків років, переважна більшість викладачів вищого навчального закладу не мала можливості особистого спілкування з керівником вищого навчального закладу. Як перші, так і другі швидше налаштовані уникати такого спілкування. Що, власне, є навіть нехарактерним для патерналістської системи, яка процвітає в українській системі освіти. Певна взаємна відстороненість керівника та викладача часто передається навіть на рівень факультету та навіть кафедри. Останнє є особливо приголомшливим. Іноді в окремих столичних університетах завідувач кафедри вдає з себе ледве не ректора стосовно членів кафедри. Така дикість вказує на повне виродження, що відбувається в українських університетах.

Не варто дивуватися з того, що обіцяні новим Законом «Про вищу освіту» зміни на краще так і не відбулися. А чи могли вони відбутися за умов, коли сам Закон писався якщо не самими ректорами, то щонайменше під їх диктування. Переконатися в цьому можна доволі легко, якщо подивитися на сам Закон, зокрема в тій частині, яка стосується управління вищим навчальним закладом, тобто мова йде про розділ VII Закону «Про вищу освіту».

Система управління вищим навчальним закладом у світлі нового (чинного) Закону «Про вищу освіту»

Закон «Про вищу освіту» в основу системи управління вищим навчальним закладом кладе максимальну концентрацію влади у керівника (ректора) та вченої ради вищого навчального закладу. Управлінські повноваження делегуються від ректора та вченої ради ВНЗ до керівників та вчених рад навчальних підрозділів вищого навчального закладу, за умови створення останніх. При цьому делегується те, що не може бути фактично реалізовано ректором та вченою радою ВНЗ. Хоча мав би діяти дещо інший підхід, за якого саме структурні підрозділи мали б делегувати повноваження, які не можуть бути повноцінно реалізовані на рівні структурних підрозділів (факультетів, інститутів) ВНЗ, ректору та вченій раді ВНЗ. Це є серйозним недоліком чинного Закону, і зрозуміло, чому такий недолік виник, власне, Закон в цьому відношення відтворює теперішню практику.

В пункті 2 статті 34 Закону «Про вищу освіту» перераховуються чисельні повноваження керівника вищого навчального закладу. Перелік тих повноважень є разючим. Є поміж них і доволі кумедні повноваження, на кшталт сприяння формуванню здорового способу життя у здобувачів вищої освіти. Є поміж тих повноважень і обов’язок сприяння та створення умов діяльності організацій профспілок працівників вищого навчального закладу, що на практиці виражається у підконтрольності профспілкових організацій керівнику вищого навчального закладу. Є поміж тих повноважень обов’язок здійснення контролю за якістю роботи педагогічних, науково-педагогічних, наукових та інших працівників. Що фактично так само покладається і на завідувача кафедри. Однак як в першому, так і в другому випадку на практиці це реалізувати проблематично, оскільки таке забезпечення мало б покладатися на систему внутрішнього забезпечення якості освіти у вищому навчальному закладі, а не на фізичну особу.

Керівник вищого навчального закладу за все відповідає, все може, зокрема може скасувати будь-яке рішення інших суб’єктів системи управління вищого навчального закладу. Звісно, весь перелік або хоча б значну частину повноважень жоден керівник вищого навчального закладу реалізувати не є спроможним, проте до послуг надмірно працьовитого та заклопотаного керівника (ректора) вищого навчального закладу завжди може прийти пункт 6 статті 34 Закону «Про вищу освіту», згідно з чим  керівник вищого навчального закладу відповідно до статуту може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів. Звісно, він може як делегувати, так і повернути собі такі повноваження. Це дуже зручно для керівника вищого навчального закладу, однак в цілому така можливість та практика створює передумови для формування доволі деформованої системи управління, яка занадто «зав’язана» на керівнику вищого навчального закладу. Ось такого «зав’язування» системи управління на одній особі варто було б уникати. Однак патерналістська практика десятиліттями привчала до та такого «зав’язування» на одній особі.

Шановні автори Закону «Про вищу освіту» дуже ретельно виписували права та обов’язки керівника вищого навчального закладу. Окрему статтю 42 було ними присвячено питанню обрання, призначення та звільнення керівника вищого навчального закладу. Разом з тим, в статті 35, яка присвячена керівникам факультету, навчально-наукових інститутів та кафедр, чомусь важко відшукати згадування про кількість років на скільки обирається декан факультету. Мабуть, ця деталь видалася розробникам мало значущою, і тому про неї або забули, або навмисно випустили. Однак шановні автори Закону не забули згадати в пункті 4 ст. 35, що розпорядження декана факультету можуть бути скасовані ректором не лише у випадку їх суперечності законодавству та статуту вищого навчального закладу, а й в тому випадку, якщо вони завдають шкоди інтересам вищого навчального закладу. І як можна судити з всесилля та всемогутності ректора українського університету, саме останній на свій розсуд кожного разу бути визначати шкодить щось чи ні вищому навчальному закладу. Однак з огляду на те, що, як правило, ректори не розрізняють особистих інтересів та інтересів вищого навчального закладу, то можна собі лише уявляти, як на практиці буде реалізована дана норма. Однак, мабуть, автори законопроекту цією обставиною не переймалися, а тому наділили ректора (керівника вищого навчального закладу) необмеженими можливостями для ухвалення будь-яких свавільних рішень.

В Законі «Про вищу освіту», в статті 35, яка присвячена керівникам факультету, навчально-наукових інститутів, кафедр, доволі скупо виписано положення про керівників структурних підрозділів. Так, положення про декана факультету справляють враження незавершеності та відсутності системності при їх формулюванні.

Слід звернути увагу на ту обставину, що Закон обмежує двома строками перебування на посаді ректора, декана та завідувача кафедри. Такий «демократичний» підхід видається виправданим лише стосовно ректора та декана, однак не завідувача кафедри. Подекуди знайти тямущого завідувача кафедри значно важче, ніж людину, яка б могла очолити вищий навчальний заклад чи факультет. Завідувач кафедри не є управлінцем, подібним до ректора чи декана. Завідувач кафедри має бути в певному розумінні натхненником для колективу кафедри, тобто бути не лише її формальним лідером, а й неформальним лідером. Останнього не слід очікувати від ректора чи декана, їх посади не передбачають такого неформального лідерства. Закон недооцінює роль та значення кафедр для вищого навчального закладу. Не можна формально кожні десять років в обов’язковому порядку змінювати неформального лідера кафедри, який і має її очолювати. Звісно, потрібні процедури, які б унеможливлювали ситуацію, за якої кафедри протягом десятків років очолюють звичайні бюрократи.

Щоб не виникало сумнівів щодо того, в інтересах кого писався чинний Закон «Про вищу освіту», варто подивитися на пункт 8 статті 34 Закону: «після виходу на пенсію з посади керівника вищого навчального закладу особа, яка працювала на цій посаді не менше як 10 років підряд, може бути призначена радником керівника вищого навчального закладу на громадських засадах або коштом власних надходжень вищого навчального закладу в порядку, визначеному статутом вищого навчального закладу». Звісно, можна лише милуватися великодушною згодою українських ректорів виконувати обов’язки радника наступного ректора на громадських засадах. Проте є тверде переконання, що ініціатори цієї норми розраховували не на громадську роботу, а на цілком матеріальні здобутки від виконання своїх майбутніх обов’язків. Український ректор передбачливий, він не лише думає про сьогоднішні свої статки, а й передбачив у чинному Законі можливості для подальших своїх прибутків. Звісно, ця норма буде використовуватися широко теперішніми ректорами, які будуть активно сприяти обранню на посаду свого ставленика, який гарантує своєму благодійнику посаду свого радника. Власне, для цього ця норма і прописувалася в Законі. Шановні ректори хочуть «доїти» рідні університети не лише під час останніх десяти священних років свого перебування на посаді ректора, а й після виходу на пенсію. Звісно, не обов’язково було прописувати цю зухвалу норму в Законі, однак далекоглядності наших ректорів можна лише позаздрити. Немає чого дивуватися, що «міністр-революціонер», який відповідав за імплементацію нового Закону «Про вищу освіту», проваливши реформу вищої освіти, може лише згадуватися добрим словом своїми колегами. Адже йому вдалося протягнути через парламент новий Закон «Про вищу освіту», який був написаний в інтересах та під диктування ректорів.

Все ж якщо мова йде про реальні реформи у сфері вищої освіти, зокрема про реформи системи управління вищим навчальним закладом, то варто говорити як про розбудову системи противаг у сфері вищої освіти, так і про систему противаг та важелів у системі управління вищого навчального закладу. Якщо про систему противаг у сфері вищої освіти вже говорилося неодноразово, то питання створення системи противаг у системі управління вищим навчальним закладом потребує окремого прояснення.

Рекомендації

  1. Особливу увагу слід надати розподілу  повноважень між ректором та вченою радою, між ректором, проректорами, деканами та завідувачами кафедр. Потрібно чітко визначити перелік повноважень керівника (ректора) вищого навчального закладу, які не можуть бути на тривалий час делеговані іншим суб’єктам системи управління вищим навчальним закладом; в подальшому саме таким переліком бажано обмежити повноваження  керівника ВНЗ.
  2. Керівники факультетів мають отримати право ухвалювати самостійні та відповідальні розпорядження, при цьому такі розпорядження не можуть бути скасовані жодним іншим керівником вищого навчального закладу, якщо вони не суперечать законодавству та статуту вищого навчального закладу. Так звані «інтереси» вищого навчального закладу не можуть слугувати виправданням втручання в справи факультету чи кафедри. Отже, варто посилити позиції факультету та деканів стосовно ректора та ректорату. З пункту 4 ст. 35 Закону «Про вищу освіту» слід виключити слова «чи завдають шкоди інтересам вищого навчального закладу». Таке виключення бути сприяти як забезпеченню законності, так і забезпеченню певної самостійності факультету, яка потрібна для його розвитку та становленню.
  3. Варто розглянути можливість скорочення строку перебування на посаді ректора до двох років. Максимальна тривалість перебування на посаді ректора має становити чотири роки. Таке скорочення строку передбачає посилення ролі заступників (проректорів) керівника вищого навчального закладу. Разом з тим, таке скорочення тривалості перебування на посаді ректора має передбачати зміну всієї процедури призначення на посаду ректора. При цьому важливо визначити за ректором головне завдання, а саме захист статуту вищого навчального закладу. Ректор з господарника має перетворитися на гаранта статуту університету.
  4. Потрібно вилучити з Закону «Про вищу освіту» пункт 8 статті 34, що стосується права колишнього керівника вищого навчального закладу на призначення його радником нового керівника. Законодавче прописування такої норми є недоцільним.
  5. Варто відмовитися від обмеження перебування завідувача кафедри на посаді двома строками. Таке обмеження, бувши цілком виправданим для ректора та декана, є недоцільним стосовно завідувача кафедри. Відповідно, з тексту першого абзацу пункту 6 статті 35 Закону «Про вищу освіту» потрібно вилучити наступні слова «який не може перебувати на посаді більш як два строки».
  6. Варто посилити незалежність вченої ради від керівника вищого навчального закладу. Варто викласти пункт 6 статті 36 Закону «Про вищу освіту» в наступній редакції: Рішення вченої ради вищого навчального закладу вводиться в дію рішенням керівника вищого навчального закладу, у разі відсутності такого рішення керівника ВНЗ протягом 30 календарних днів воно вводиться підписом голови вченої ради.
  7. Факультет має в обов’язковому порядку створювати власну вчену раду, виключно вчена рада факультету має обирати за конкурсом таємним голосуванням на посаду декана, завідувачів кафедр, професора та доцента.

Замість висновку

Система управління вищим навчальним закладом має бути вибудувана на основі принципу розумної достатності та розподілу повноважень між різними суб’єктами такої системи. Замість жорсткої командно-адміністративної системи управління вищим навчальним закладом потрібно вибудувати ефективну систему управління процесами та процедурами. Однак цього можна досягти лише в тому разі, якщо система управління вищим навчальним закладом буде розбудовуватися на основі незалежних рекомендацій, а не виписуватися на законодавчому рівні під диктування стейкхолдерів – ректорів.

  1. Закон  «Про вищу освіту» http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1556-18
  2. Федорченко Юрій. Про управління у сфері вищої освітиhttp://education-ua.org/ua/articles/784-pro-upravlinnya-v-sferi-vishchoji-osviti”
  3. Федорченко Юрій. Про створення системи противаг у вищій освіті та дорожню карту освітньої реформи.http://education-ua.org/ua/articles/337-pro-stvorennya-sistemi-protivag-u-vishchij-osviti-ta-dorozhnyu-kartu-osvitnoji-re

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.formi ”

Матеріал з сайту “Освітня політика”

Фото з сайту Lehigh University